Харчун Сергій народився  в селі Самчинці Старокостянтинівського району Хмельницької області. Учень Немиринецької ЗОШ І-ІІІст., переможець та дипломант мовно-літературних конкурсів

Хто ми: нація чи біомаса?

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь
Й свого не цурайтесь

(Тарас Шевченко)

Мова — то найцінніший духовний скарб, який створило людство за всю свою історію, то сонячна квітка в розмаїтому Божому саду.

На нашій планеті існує понад 5 тисяч мов, а в Україні — понад 88. Всі вони неповторні, самобутні і найдорожчі для народу, який їх витворив. Але багато з них уже зникло або стоїть на краю трагічної розв’язки: мовної прірви, загибелі.

І в першу — моєї рідної української. На превеликий жаль, навіть статус державної не рятує її нині, не захищає від руйнівного впливу як русифікації, так і непатріотичної політики державного керівництва. Недарма зболені слова Ліни Костенко «Нації помирають не від інфарктів: спочатку їм відбирає мову» — давно стали діагнозом стану сучасного українського суспільства, мовного середовища.

То як же почуватись нам, юним українцям, коли ми уже перебуваємо у стані мовного паралічу, у полоні просторічної лексики, арготизмів, жаргонізмів, вульгаризмів, суржикового мовлення, молодіжного сленгу? Що робити? Як нам в Україні захистити українську мову, не допустити її знищення?

Ви скажете: «То вона ж захищена. І не тільки вона. Всі без винятку мови — нетлінне надбання культурної спадщини людства — взято під захист світової громадськості, а 21 лютого кожного року ЮНЕСКО ще й застерігає світ не бути пасивним і байдужим, коли хтось хоче знищити душу якогось з народів — його МОВУ.» Чому саме 21 лютого? Так от і дату обрано не випадково, бо саме в цей день 1952 року жителі частини Індії (тепер Банґладеш), наче збурені хвилі Ґанґу, виринули на масові демонстрації, щоб домогтись права мати свою мову, говорити рідною мовою, вивчати її! На гаслах і транспарантах — протест: «Колонізатор забороняє рідну мову — бенґалі, мову поета Рабіндраната Таґора, лауреата Нобелівської премії (1913 р.), який став автором гімну «Моя золота Бенґалія». А волелюбних бенґальців розстріляли за це. Не забуваймо! Індія — країна з колоніальним минулим. Отож людей позбавили життя за те, що вони хотіли бути господарями на своїй землі, мати рідну мову.

А через півстоліття з тієї іскри розгорівся всесвітній вогонь: тепер земляни щорічно відзначають Міжнародний день рідної мови, день її захисту лише один раз на рік — 21 лютого? Чому? Хіба це не є завданням щоденним для справжніх українців? Чому у своїй країні не чути рідної мови ? Чому ніяк не можна прорвати вистраждане українське слово з-під зросійщених бур’янів? Чому б’ють на сполох переважно українські літератори? Бо хто ж, як не вони? Та хіба може маленький човник витягти з води величезну баржу? Звичайно, ні.

Болить мовне питання, ох і болить, «болить і плаче, і не спить, мов негодована дитина…».

А в тім ще один прикрий факт. Під час перепису населення у графі «національність» написали «українець», а в наступній — «рідна мова» — «російська». Якщо руська мати нас народила, повила та ще й любила, то як же може бути не милою її мова? «Чом ся нев встидати маєш? Чом чужую полюбляєш?» — резонно запитував Маркіян Шашкевич.

На очах усього цивілізованого світу зафіксовано: кожен п’ятий українець став перекинчиком, манкуртом. То хто ж ми? Нація чи біомаса?..

Ніхто, ніколи і ні перед ким не повинен соромитися рідної мови. Ставлення до неї має бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якійсь принади чи вигоди, а за те, що вона — мати. Володіння рідною мовою — не заслуга, а обов’язок патріота. То ж будьмо ними! Діймо! В ім’я українського народу, в ім’я найвищих ідеалів людства — свободи і справедливості. Не перекладаймо цього тягаря на плечі нащадків, бо може бути запізно…

Хмельницька обласна молодіжна газета «Твій погляд»,
№1(51) 17 лютого 2012 року

 

Казка весняного лісу

Ви любите казки? А чи хотіли б ви самі потрапити до казки? Чи може вам здається,

що це неможливо? Чи ви думаєте, що в реальному житті не може бути казки?

А чи доводилося вам бувати у весняному лісі? Звісно ж, це доводилося кожному. То чи можете ви заперечити, що це було казково? Хіба ви там не зустрілися з казкою? Впевнений, що зустрілися, але, мабуть, не розгледіли її. А казка починається тоді, як заходиш у ліс. Я точно знаю, що у лісі живе казка, бо я з нею сам колись зустрівся. Не вірите? Тоді я зараз вам про все розкажу.

Не в тридев’ятому і навіть не в тридесятому царстві, не за морями широкими і не за горами високими, і навіть не там, де стоїть хатинка на курячих ніжках, а у звичайнісінькому, але в гарному-прегарному, чудовому-пречудовому лісі трапилася зі мною така пригода.

Одного сонячного весняного ранку йшов я собі лісом. Ішов, ішов, роздивлявся довкруж, ловив, як то кажуть, гав. Аж раптом помітив, що збився зі стежки. Почав я оглядати все довкола і раптом почув якусь дивну розмову. Озирнувся на всі боки, але нікого не побачив. Звідкись доносився до мене чийсь тремтливий голосочок:

– В лісі хлопець заблудився,
Зі своєї стежки збився.
Я б йому допомогла
І до стежки б довела.
– Що ти, сестронько моя,
Скільки наробив він зла?
Наших подруг він зрубав
І з собою всіх забрав.
Бідні, як вони кричали,
До нас віти простягали.
Проти нього – ми безсилі.
Неживі подруги милі.
Як скінчився Новий рік,
Він на них картоплю пік.

Я здогадався, що це перешіптувалися ялинки. Але чому я не почув їхніх благань, коли тримав у руках сокиру, коли з силою вдаряв нею по ніжному тоненькому стовбуру, коли обшморгував гілки твердим дротом? Не почув, бо і не намагався їх почути. Вони були для мене лише розвагою і гарним зеленим деревом на свято. Не встиг я отямитися, як почув іншу розмову:

– Білокорая сестрице,
Хлопцю помогти годиться.
Нащо має він блукати?
Треба стежку показати
– Що ти, сестро, ще чого?
Він робив нам тільки зло.
Скільки ран нам поробив,
Крові нашої пролив?
Як напився, скільки зміг,
То й забув про нас усіх.
Рани наші не закрив,
Крові нам не зупинив.
І ми стали усихати
І хворіти, й помирати.

Мені стало соромно, бо берізки говорили про мене правду. Адже я пошкодив їх чимало, шукаючи солодкого соку, і так залишав красунечок з глибокими ранами. Я не почув, коли вони просили про допомогу. За їх щедрий дарунок – цілющий сік, я залишив їм тільки кривди і глибокі рани. Вкрай розгублений, я повільно опустився на землю. Та й тут, прямо біля моїх ніг забриніли тонесенькі голосочки:

– Проліску, мій рідний брате,
Треба хлопця виручати,
Де стежинка показати,
– Любий брате, схаменись.
Це той хлопець, що колись,
Стільки лиха нам зробив,
Стільки друзів наших вбив,
З корінцями виривав,
І життя в них забирав.

Ой лишенько! То це ж синьоокі проліски так ганьбили мене! Не встиг я отямитись, як над моєю головою закружляли невідомі птахи і заговорили людським голосом:

– Допоможемо хлопчині
Вийти з лісу по стежині?
– Що ти, братику, він в татка
Нашого стріляв з рогатки,
Перебив йому крильцята,
Й той не зміг уже літати.
Хай же він тут зостається,
Зло йому тут повернеться!

Мені стало дуже страшно, а ще більше допікав сором… «Люба природо, – благально простягнув я руки. – Пробач мені мої жахливі вчинки. До сьогодні я не розумів, скільки зробив тобі лиха, скільки знищив або покалічив твоїх дітей – рослин і тварин. Я не відчував твого болю, не бачив твого смутку, не чув твого тихого ридання. Я обіцяю, що більше не скривджу жодної билинки, жодної комашки, жодної пташини чи тварини. Я оберігатиму тебе від злих рук. Пробач мені всі кривди, якщо зможеш.»

Коли я замовк, то зоглядівся, що стою на знайомій стежині. Тихо навкруги, мертво. Лиш де-не-де обізветься пташка із свого гніздечка та ледь чутно заскрипить старий в’яз. А от тепер я переконався в тому, що природа і справді говорить. Вона просить у людей помилування, допомоги, благає про порятунок і захист.

Як і всі казки, моя казка закінчилася перемогою добра над злом. Природа виявилась до мене милосерднішою, ніж я був до неї…

Вам сподобалася моя весняна казка? Чи взяли ви з неї якийсь урок? А може то була і не казка? Хочете це з’ясувати? Тоді зайдіть у ліс. Зупиніться. Озирніться. Прислухайтеся. І ви неодмінно теж щось почуєте. Потрібно тільки навчитися слухати серцем…

Хмельницька обласна молодіжна газета «Твій погляд»,
№3(53) 8 травня 2012 року

 

Земля моя рідна…

Земля моя рідна, співуча,. Красива.
Ти вийшла з прадавніх віків.
Вкраїно, ти сильних синів породила,
Красивих і дужих., немов би із снів.
Земля моя рідна, багата, прекрасна,
Тобі подарую життя.
Колись ти була надзвичайно нещасна,
Я проти туди вороття.
Земля моя рідна, могутня, безстрашна,
Ти сенс всього мого життя.
Мені ти найкраща, найближча, кохана.
Вкраїно, прошу, не живи безпуття.
Земля моя рідна, ти вічна, безсмертна.
Родилась ти в древні віки.
І кроком широким ідеш ти невпинно
В майбутнє, в щасливі роки.

Всеукраїнська газета-розмальовка для школярів «Долонька»
№23(244)2012 рік

 

Люблю тебе, моя свята Вкраїно!

Люблю тебе, моя свята Вкраїно,
Твої лани і ріки, і сади.
Я син твій, ненько, я твоя дитина,
Я хлопець, що живе серед краси.
Ти – музика, прекрасна і чарівна,
А ми – слова до пісні солов’я,
Ти – ненька наша, ти для нас царівна,
А ми усі – великая сім’я.
Хоча не раз в сніги тебе ховала
Зима, що йшла від наших ворогів.
Та ти, рідненька, літечка діждала,
Твій дух в огні пекельнім не згорів.
Люблю тебе, моя свята Вкраїно,
Мені ти – найпрекрасніша земля,
Як матінка утіхи жде від сина,
Так й ти від нас, Вкраїнонько моя!

Всеукраїнська газета-розмальовка для школярів «Долонька»
№24(245)2012 рік