Поліщук Олександра Олександрівна народилася в селі Лажева  Старокостянтинівського району Хмельницької області, навчається в Лажівській ЗОШ ІІ-ІІІ ступенів,   учасник мовно-літературних конкурсів, переможець обласного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, конкурсу  «Стамбул – квітка на перехресті цивілізацій», оголошеного    кафедрою тюркології Інституту філології  Київського національного   університету   імені Тараса Шевченка.

Більшість поезій присвячені Україні, її вірним захисникам.

Поезія «Хоробре серце…» написана криком душі за полеглим під Іловайськом братиком Вадимом…

Хоробре серце

«Хоробре серце і незламний дух,
Лише вперед і ні стопи назад…»
Вони життя нам бережуть,
А ми шукаємо порад.

А десь приходить мати на могилу,
Кляне життя і ворогів:
«За що ж поліг ти, любий сину?
За що ці тисячі життів?»

І впали сльози на сиру могилу,
Не чути звуку, тільки крик душі.
Вона благала в Бога миру
Й стискала хрестик у руці.

Вона лиш поглядом кричала:
«Стривай, ти не ходи туди!»
Та з диким болем відпускала,
Бо він хотів усе ж іти.

Вона молила сина: «Зупинись!»
Та не почув її «благаю».
Вона просила: «Повернись…»,
А він мовляв: «Я захищаю.

Я за твоє життя, матусю,
Все ж буду битись до кінця!
Ти жди мене, і я вернуся,
У мене вибору нема…»

Вона терпіла і чекала,
З страхом все слухала новини.
Та все ж біда таки настала:
Привезли… Це її дитина…

Вона тремтіла і ридала,
У болі вже нема межі.
Вся пам’ять обеліском стала,
Не стало світлої душі.

Гарячі сльози, млосний серця стук.
Слова синочка в пам’яті горять:
«Хоробре серце і незламний дух,
Лише вперед і ні стопи назад…»

 

Принцеса Марія

Жила-була принцеса. Вона була така вродлива, що краса її не мала рівних. Їй заздрили усі дівчата королівства. Кожний хлопчина, який бачив її, закохувався. Вона мала білу і ніжну шкіру, розкішне русяве волосся та блакитні очі, дивлячись в які, потопаєш від їх чарівності…

Напевно, кожна б мріяла розповісти про себе саме так, як у казці: «жила-була», так сталося і з дівчиною, чию розповідь я опишу.

У невеличкому українському селі жила маленька дівчинка Марія. Її дитинство було цікавим, але важким. Коли Марійці виповнилося п’ять рочків, її батьки загинули в автокатастрофі, доглядала малечу бабуся. Дитину після смерті батьків хотіли забрати у дитячий будинок, але старенька вирішила, що не переживе ще однієї втрати, тому забрала сироту у село, де пройшло дитинство та юність дівчини.

Марія завжди була прикладом у школі, кожна з дівчаток мріяла бути схожою на неї, бо дівчина була дуже вродливою. Свою вроду вона перейняла у матері, а характер – у батька. З кожної ситуації мала вихід, завжди прагнула нового, але у селі повністю розкрити себе не мала змоги, та й на одну бабусину пенсію розкошувати не будеш. Одного дня Маруся перебирала бабусині книги. Її увагу привернула стара та затерта книжечка, вона впізнала той малюнок на палітурці: у дитинстві бабуся частенько читала її, коли дівчинка не могла заснути. На малюнку було зображено чарівну дівчину з рудим волоссям. Марія відклала книгу убік, маючи намір прочитати. Увечері вони з бабусею лягли спати, та чогось сон до дівчини не йшов, вона вирішила все ж прочитати книгу свого дитинства. Раптом почула якийсь незрозумілий шум на кухні, зайшовши, побачила, як бабуся шукає пігулки, їй стало зле, вона була така бліда, та ще у неї сильно тряслись руки. Марія, злякавшись, викликала «швидку», та дорогою до лікарні старенька померла. Дівчина залишилася одна. Знала: життя не завершується, хоча так боляче, й вона ще довго не могла заспокоїтись від такого горя. Дівчина все ж вирішила, що якось потрібно вириватися з цього життя.

У сільському магазині потрібен був продавець, а для Марії це була хороша робота. Майже рік пропрацювала, зарплатня маленька, але у селі прожити можливо. Якось влітку до магазинчика завітала подруга Марії, вони давно не бачилася, довго розмовляли про життя. Тетяна, так звали подругу, розповіла, що можна поїхати за кордон, заробити грошей або й залишитись там назавжди. Це зацікавило молоду дівчину, вона вирішила, що втрачати нічого. Наступного дня вирушила до міста, знайшла оголошення, де пропонувалась робота за кордоном, відшукала ще кілька агентств з тією ж пропозицією. Довго не наважувалась зателефонувати хоч на якийсь номер, та все ж взяла в руки телефон, набрала перший номер. На іншому боці почувся приємний жіночий голос, який відповідав на усі Марійчині запитання, дівчина довірливо погодилася на пропозицію, жінка сказала, що зателефонує через кілька тижнів. Саме так і сталося, Марія зраділа, що залишить своє рідне село, в якому ніколи не мала змоги знайти саму себе і де уже ніхто її не чекає…

Через декілька місяців зібрала свої речі, взяла ті копійки, які заробила у магазині, й вирушила у дорогу. Уже у Києві її зустріла та ж жіночка й відвела до інших дівчат. Усі вони їхали, щоб змінити своє життя. В агентстві пообіцяли хорошу зарплатню, проживання, але потрібно було працювати дванадцять годин на добу офіціантом у дорогому ресторані. Звичайно, робота важка, але єдине, що так вабило дівчину – це дорога до Стамбулу, вона з дитинства мріяла побувати у місті, в якому колись давно знайшла своє щастя найулюбленіша героїня, що змінила не лише історію України, а й історію Туреччини, – її рудоволоса Роксолана, книгу про яку взяла з собою.

Кілька годин в літаку, і от вона ступає на землю своєї мрії. Поселили дівчат у невеличкому будиночку, їх було там п’ятеро. Дівчатам дозволили подивитися на місто, відпочити, бо уже завтра їх чекав важкий день. Марія довго прогулювалася красивими вуличками Стамбулу, оглядала кожен будинок, кожен сантиметр чудесного міста. Стомившись від довгої прогулянки, прийшла у якийсь парк, де було, мов у раю: усе таке красиве, усе зачаровувало, здавалося, саме повітря пахло хурмою, лукумом та пахлавою, різними духмяними прянощами. Вона й не помітила, як до неї підійшов якийсь молодий хлопчина, він розмовляв з нею, але усе, що вона зрозуміла, це те, що сподобалась йому.

Марія не звернула особливу увагу на хлопчину із парку, для неї головне – це робота. Наступного дня дівчата вирушили до ресторану, робота була важкою, але добре оплачувалася, за кілька місяців Марія звикла до нового оточення, звичайно, важко, коли мови не знаєш, а спілкуватися потрібно, та все ж вона вирішила вчитися. Купувала собі книги, навчалася вночі, прийшовши з роботи.

Одного дня дівчина побачила того хлопця, якому так сподобалася у перший день свого перебування. Підійшла до нього та запропонувала меню, незнайомець впізнав її. Він довго щось вибирав і ось знову покликав Марію, вона запитала, чого він бажає, а у відповідь почула: «Зустрічі з тобою». Це зацікавило дівчину, і вона погодилась, хоча страх і відчувався.

Увечері вродливий красень приїхав до її будинку та забрав на прогулянку. Усю ніч вони розмовляли, хоч Марії це давалося важко, повернулася дівчина аж під ранок, лише кілька годин – і знову до роботи. Та заснути вона не змогла, усе думала про свого нового стамбульського друга.

Довгий час вони спілкувались, Марія розповідала про своє життя, а Селім – про своє. Вперше за такий довгий час Марія знайшла підтримку, а Селім з кожним днем закохувався усе більше. Він розповідав, що його батько залишив, коли йому було три роки, а мати померла, жив у тітки, сам заробляв на життя, так як і Марія. Хлопчина все ж наважився сказати про свої почуття Марії, і дівчина відповіла взаємністю. Вона помітила, як усі дівчата їй заздрять, навіть ненавидять, та й друзі Селіма не схвалюють його вибору. Але закохані не звертали уваги на усе це. Селім освідчився Марії, хоч і традиції Стамбулу не схвалювали цього.
Чудова дівчина повністю змінила життя молодого хлопця, від якого відвернулися друзі через його українську наречену, дівчина, яка відчула гіркий смак життя і збудувала нове на іншому боці світу.
Знову повторилася історія кохання, знову Стамбул породив нове життя бідолашної сироти так, як сотні років тому породив кохання Сулеймана й Роксолани, рудоволосої дівчини з книги дитинства Марії.
Такою була історія української принцеси Марії, яка знайшла своє кохання у самому серці Туреччини – Стамбулі.

                                Із збірки творів переможців літературного конкурсу  
“Стамбул – квітка на перехресті цивілізацій”