Рура Раїса Олександрівна,
вчитель української мови та літератури Лажівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, учасник конкурсу «Поетичні таланти української освіти», який організували «Український Академічний Центр оцінки діяльності та професійної відповідності викладачів та педагогів» СОГО, Всеукраїнська громадська організація «НАУКОВЕ ГУМАНІТАРНЕ ТОВАРИСТВО», ГО «Просвіта молоді України», «Інтернет-Портал рейтингу освітніх закладів України».

За підсумками конкурсу нагороджена грамотами:

– 47 місце серед 100 кращих поетів-освітян України;
– ІІІ місце серед поетів-освітян м.Старокостянтинова Хмельницької області;
– ІІІ місце серед поетів-освітян України у номінації «Вірші про любов».

Сокровенне…

Дитинством пахне матіола коло хати,
І чорнобривців – цілий ряд густий…
Дбайливо садить їх в городі мати.
І я неначе той, малий.

Неначе вперше вибіжу на стежку,
Роса сріблиться біля мокрих ніг.
Он батько викосив в траві мережку,
Ну а вчорашнє сіно склали в стіг.

Ще сонний погляд мружить сонце,
Туман легенький стелиться за тин.
Здалося: цілий світ уміститься в долоньці,
І я на білім світі лиш один.

Та ні! Зі мною мама й тато,
Зі мною друзі, сонце і ставок.
Хіба для щастя треба щось багато?
Хіба не щастя – рахувать зірок?!

…І лиш тепер я знаю, що життя – то школа,
Найбільше ж щастя – це донька й синок…
Ох, медово пахне в мами матіола
І чорнобривців запашних рядок…

 

Тихенько ніч згортає простирадла

Тихенько ніч згортає простирадла,
Яскравий місяць хмару відхиля.
І зірочки постали рівно, складно.
Ще мить – й світанок небо затуля.

В цей самий час з’явилось чудо.
Ні, не просто чудо. Чудо із чудес!
Найбільше чудо на Землі – це Люди.
Вони з’явилися нізвідки, із небес.

Людино! Ти Прекрасна!
Прекрасна всім, бо Досконала.
Чому ж ти часто так Нещасна?
Невже ти для нещасть з небес постала?

Коли Щаслива ти, Людино,
То ангели співають дзвінко.
Сіяє кольорами та стежина,
Якою йдеш ти, Чоловік чи Жінка.

Коли нещастя наступа (крий Боже!),
Відразу гаснуть і зірки, і місяць.
Тут і згадати це негоже,
Але вже в небі «інші» тісто місять…

В цей час з’являється Людина Сильна.
Поборе труднощі, здолає горе.
Й до Бога, й до святих прихильна,
Молитви ж полікують серце хворе.

Поглянь: у небі зірочка з’явилась,
В небесні шати оповита.
Маленька ще, лиш народилась,
Але вже знаєм, що Талановита.

Талант цей їй дарує сонце,
Сузір’я, що її колише, – із кришталю.
Чи точно із кришталю? Може, скло це?
За це я перед Богом свічку ставлю.

З маляти виростає Особистість.
Із нею поряд дар цей Божий.
Чи, може, куплений – о ницість!?
Життя все розпізнати зможе.

Людино, ти буваєш різна:
Щаслива і чомусь Нещасна,
Талановита, Сильна, Грізна
І в той же час така Прекрасна!

Горить запалена тобою свічка,
Твоїми справами тече ріка буття…
Тож будь, Людино, на Землі ти Вічна.
А будеш ти, то буде і життя.

 

Легенда про синівську любов

У краї барвінковім,
Що Вкраїна зветься,
Є одна хатинка,
Там весело живеться.

У хатці тій матуся
З сином проживає:
Судить не беруся –
Всяке в них буває.

Та прийшло ось лихо
В хату веселеньку.
Стало в ній так тихо:
Захворіла ненька.

Хлопчик той Андрійко
(літ мав небагато)
Зронив сліз лиш двійко
І сказав завзято:

«Рідна моя ненько!
Матінко, матусю!
Не журись, рідненька,
Швидко я вернуся!

Кажуть старі люди,
Що десь є криниця.
Хто туди прибуде,
Набере водиці.

Та вода цілюща
Від недуг рятує.
Тільки пес там злющий
Воду ту чатує.

Я здолаю звіра,
Усе вийде, нене!
В мене свята віра –
Є любов у мене!»

І вклонився низько
Той малий хлопчина,
У руках – палиська,
На плечах – торбина.

І здалося мамі,
Що син вже не вдома,
Ніби лицар справжній
На коні гнідому.

І вже був не хлопчик
В білій полотнині,
А хоробрий воїн
З латами на спині.

Лиш сльозу зронила
Його хвора мама.
В путь перехрестила,
В чоло цілувала.

Ось Андрій сміливо
В путь важкий пустився.
Похиливсь журливо,
Богу помолився.

В серці нема страху,
Лиш любов синівська.
Дасть він псові маху,
Наче ціле військо!

І звернувся вчасно
До Природи діток,
Щоб світили ясно,
Не ламали віток.

«Вітре-вітровію!
Славний ти козаче!
Поможи хлопчині
Здолати невдачі.

Сонце ясночоле,
Золоте, привітне!
Будь зі мною поряд,
Душа ж моя квітне!»

Ось прийшов Андрійко
До криниці з чудом.
Там тих псів аж двійко
Вискалили зуби…

«Не боюсь вас, стражі,
Вас умить здолаю.
Бо я хоч і юний,
Віру в душі маю!»

Кинувся хлопчина
У вир з головою.
Його вірні друзі
Прикрили собою.

Сонце засвітило
Прямо псам у вічі.
Вітром закрутило
І стемніло ніччю…

Коли все затихло,
Розійшлися хмари,
Пси лежали мертві,
Наче дві примари.

І Андрій безсилий
Піднімавсь із пилу.
Він згадав про маму –
Це додало сили.

Зачерпнув водиці,
Відразу напився.
«Це чудо-криниця,
Враз я оживився!»

Біг Андрій додому,
Мчав, як на крилятах,
Бо йому ж одному
Маму рятувати!

І зраділа жінка,
Що зростила сина,
Засміялась дзвінко,
Як мала дитина.

Не пила ж водиці –
Враз здорова стала.
Ні, їй не потрібні
Вже ніякі чари.

Бо любов дитини
Дорожча за ліки,
А серце людини
Зцілює навіки!

Новорічні турботи
Майже гумореска

За вікном пухнастий сніг,
Пада тихо нам до ніг.
В голові думки скік-скік…
Ба, та скоро ж Новий рік!

Ой чекає справ багато
(хоч би нам дали зарплату!):
Треба все зробить у класі,
«Підтягнуть хвости» у Васі,

Написати шість контрольних,
Скласти десять сцен «прикольних»
(Миколай з роком Новим
«Прибули» конем одним).

Дописати слід ще МАН.
Все. Тепер я бог і пан!
Ні, чекає ще педрада,
Протоколам завжди рада!

Ще програми виконання,
Дорогих батьків зібрання.
І Концепція, й Шевченко,
«Патріот», і сайт, й Довженко…

Зошитів – то – ого-го…
Перевірю на Різдво.
Усний твір, плакат, газета…
«Мамо, а коли ж котлета?» –

Це так доня запитала.
Що відповісти – не знала…
Тут згадала: я ж мислитель,
А професія – УЧИТЕЛЬ!

«Встигну все! – сказала дзвінко. –
Я ж до того ще і ЖІНКА!
Буде в школі все «о’кей»,
Дім готовий для гостей».

Так, встигла все, сіяє зірка,
На столі – солодке й гірке.
Обніму дітей своїх –
Мами хватить на усіх!

А щоб весело жилося,
Все творилося, пеклося,
Побажання є таке:
Поспішай! Життя одне.

З мирним Новим роком!